Ольга Криворучко "Екстракт самотності" (Уривок)
тим, хто впізнав себе у тексті і поміж ним
1. Стик двох світів
Першого дня, а то був четвер, я була мертва. Після душу трохи ожила, далі спала. (Кохання спало і не знало, що спить.) А в дорозі, вранці було найгарніше: розплющую очі – і світ білий, тоне в тумані, все навколо розтануло, тільки якесь дерево раз від разу визирне – і знову сховається. У перспективу тікають електроопори, дроти висять і прогинаються, як шнурки для білизни. Небо сушиться на них від вогкості туману. Автобус повертає на схід – там ранок. Попереду темно-рожеве сонце ледь торкається білого неба. Туман. Знову повертає автобус. Захід. Три країни за одну добу, три великі багатомільйонні країни. Безкраї.
Восени Маріка вирішила, що має поїхати. Їй було байдуже куди, лиш би далеко і в незнане досі, лиш би геть звідси, від звичного, де вже, здавалося, перепробувала все. Більше нічого не залишалося, як хіба все полишити. Так думала Маріка й, завмерши всередині, чекала весни. Вона хотіла забратися геть від затхлості рідного міста й університету. (Боже, що вгаратало її вступити до технічного вузу? Того не знав ніхто, Маріка, звісно, теж.) Тепер їй хотілося вивчати іноземні мови, подорожувати у незнані досі місця і спілкуватися з малознайомими людьми. І, не дай Боже, зустрічати когось зі старого життя, від якого мчала швидко і далеко.
Але тут вона трохи обманювала, бо насправді їхала не у невідоме, а втікала до колись вже пізнаного світу, до своєї ностальгії по ньому. Там хотіла сховатися у теплих спогадах, які мали би на неї чекати, такі любі, як мрії, лише на відміну від них, живі.
Півроку минули відтоді, як Маріка вирішила їхати. І все було не так, як вона уявляла. Вдома була майже зима, тільки-тільки станув сніг від раптової відлиги й попри тротуари ще лежало груддя замерзлого бруду, не поспішаючи танути. І не дарма – вже за тиждень по тому у повітрі літали сніжинки, зима знову поверталася. І так мало бути надовго, бо зима вдома ніколи не відходила так просто. Тут же, на віддалі кількох країн, пражилася під сонцем весна. Люди вилазили, як сонні мухи на сонце і ніжилися в ньому. Маріка, трохи очманівши чи то від подорожі, чи то від сонця, довго вдивлялася у колись знайоме місто і повільно видобувала з себе слова, ніби відшукуючи їх десь на дні – за два останні роки не сказала ні слова німецькою.
Дорога скінчилася, а я все ще не вірю. Лежу в готелі на ліжку, одягнена, поверх постелі й не вірю, що я тут. Я у раю? Спочатку була радість. Мій коханий світу! Я повернулася, візьми мене до себе знов! А потім навалився смуток. Ти не впізнав мене? Я ж тебе так люблю. Чи знаєш ти, як мені тебе бракувало? Чи ти оглух до моїх слів?
Маріка вже була тут якось, навіть двічі, давно і ще трохи перед тим. Час виліпив такий солодкий спогад із перед двох років, все спресувалося і виглядало зліпком з мрій. І як же сильно хотілося Маріці віднайти тут все, що жило в пам’яті. І сумно ставало, бо сенсу шукати не було. Їй мало б старчити одного погляду, одного кроку в колись полюбленому місті, щоби вловити той нюанс, що так різнить спогад і день сьогоднішній. І хоч у маленькому містечку час ніби застиг, а сонце пражило, як і колись, свідомість пройденого часу давила на думки й не пускала шубовснутися з головою в ілюзійний світ. Якби тут лежав сніг чи гримів грім і йшла гроза, Маріці було б не так важко розрізняти – світ виглядав би вже інакшим, ніж запам’ятався їй. Але ж ні, він був таким, як і тоді – і то гнітило сильно. І він не впізнавав її, ні люди на вулиці, зовсім чужі та незнані їй, ні друзі, що були тут із нею колись і яких давно тут вже нема.
Удень я ходила містом і спогади градом валилися.
Тут вона гонила на ровері, через парк особливо швидко, щоби ніхто її не помітив, бо тут пішохідна зона, а тут купувала собі морозиво, смак якого більше ніде не траплявся, тут ходила щодня в бюро, тут було те, а тут те, – аж голова йшла обертом. Маріка ступала містом і ноги провалювалися в спогади. Все оживало, як було колись. А де межа? Маріка не могла провести риски між одним і другим. Але найгірше, вона тут була не надовго, ще мить (насправді тиждень) – і треба буде їхати далі. Але то потім, ще не вже, то хай же (дайте мені спокій!).
Тоді вона поїхала до університету. Спека, і в автобусі важко витримати. Ніхто ним не їздить, тут немає акліматизації, якась одна-друга бабуся і Маріка. І місто пливе за вікном, і плавиться світ перед очима.
2. Маріка зустрічає Гюнта і спогади
Біля університету зустріла колись знайомого бас-гітариста... Він ішов донизу, я підіймалася вгору, побачили одне одного водночас, я дивилася і гадала: чи впізнає мене, чи зрадіє? Навіть зняла окуляри (чи щоби він бачив, що я його впізнала, чи щоби мене було легше пригадати). Зустрілися. Він упізнав. Усміхнувся. Радісно так стало. Я б обійняла його, але те бажання залишилося до наступного разу (коли будемо котами чи дощовими хробаками). Потиснула йому руку – того бракувало цілі два роки. А в голові кричало: „Ти мене ще знаєш! Ще пам’ятаєш!” Пригадалися всі до одного спільні моменти, кожне сказане і стримане слово. Коли минуло стільки часу, мені видається, що у нас було багато спільного. Але чи було? Ти дивишся крізь ті ж примружені, ніби від сонця, очі, у тебе те ж волосся і одяг як колись. Пригадай же мене, прошу тебе! Пригадай так міцно, як я пригадую тебе.
Маріка стоїть, кам’яніє як стовп, що побачив зайве, падає, тоді знову оживає і так кілька разів, поки він не підійде надто близько, коли зміг би помітити. Вона летить стрімголов туди, в два роки тому, і щойно досягає того моменту, як тут же повертає назад, ніби добре розгойдане йойо. Годі спинитися. А світ розсипається на дрібнесенькі моменти, іскряться у сонці й летять, розкручені вихором, спогади. Маріко-Маріко, спинися, моя люба. І посмішки навколо пливуть самі собою.
Ясно світило сонце і ми усміхалися йому та одне одному. Ти питав речі, на які я не потребувала відповідати – ти сам їх знав, тоді я розповідала про те, чого ти не потребував знати. І раптом ставало відчутно, що той момент, коли ми були так близько, тепер далеко, зостався десь позаду, там, де ми були удвох і де нас більше немає. Я хочу кричати. Ти мене більше не чуєш. Я не розумію тебе.
А Маріка не вірить, не хоче або й не може повірити. Де ж би хто міг так розбити свої кохані шклячки, колекціоновані так віддавна. А може й хто б міг, але не Маріка.
Вона не шукала його, не хотіла зустрічати, якби її спитали, то би відмовилася бачитися з ним. Але де там: хто би питав Маріку? Тепер має його просто перед собою, як колись і як мріяла не раз. Нема чого оживляти спогади, коли вони болять ще по тепер, але Маріка вже в них.
От вони знову сидять під старою ратушею у сонці, як люблять обоє. Вона п’є капучіно, смаку якого їй бракує і два роки по тому. Він розповідає, як любить грати, як колись грав і як давно вже не грає. Нікого немає, люди щезли, хоч голоси їх лунають з довкола, дали їм спокій і часу в півгодини.
Тут вони їдуть дивитися замок. Він питає, якою дорогою вона воліла би їхати: прямо і швидко, чи, може, через навколишні села? Дорога тут в’ється і в’яже петельки, даруючи нові й нові краєвиди та трохи більше часу обом. Вони говорять і того досить, щоби пізнавати одне одного щораз краще і краще. І вже так добре одне одного знають, що ніхто їх краще не знає.
Маріка вже там, їм добре обом і вона більше не хоче назад.
Ми домовилися разом піти на якесь збіговисько. Воно починалося тут відразу, в університетських виставкових залах. Людей було повно, важко дихалося у задушливому, хоч і просторому залі, з людей капав піт і вони його непомітно ловили у хустинки. Виступали один за одним важливі чоловіки, у порядку спадання своєї важливості читали монотонні доповіді й всі довкола вправно плескали у паузах між ними.
Твоїх друзів багато, я одна серед них. Ти відходиш і губиш мене. Хочеться сховатися за сходами, там не так людно і не так парко, там можна у спокої пити біле вино, таке холодне, аж по склянці стікає конденсат. Твої друзі шукають мене. Ах, як жаль, вони знаходять і приводять мене назад.
– Я думав, що згубив тебе.
– Та ні, я була поряд. (Я брешу, бо ми далеко тепер одне від одного, навіть далі, ніж на спільну тисячу кілометрів.)
– Подзвони мені. Не забудь. (Де ж я забуду. Останній момент, коли ще можу тебе віднайти. Я спробую, я слухатиму, я намагатимуся зрозуміти. Я говоритиму так, щоби ти зміг почути. Може, ще хоч на мить знайду тебе, а ти мене. Більше не треба. Тільки на мить. Востаннє.)
Всі обіцянки позаду, викинуті, як мотлох. Не зустрічатися, не бачитися, не пригадувати. Але все йде геть і Маріка тепер – то суцільна надія. Вона ще заризикує, ще спробує вернути все, як було, розтягти той час із перед двох років аж дотепер. І хай усе летить, куди хоче, а вона спробує ще раз.